Канонічна храмова ікона писалася ченцями в іконописних школах при монастирях та церквах, натомість народна, що іноді є переспівом ікони церковної, малювалася селянами, які поєднували ікономалярство із землеробством або сезонним ремеслом. Через те, що народна неканонічна ікона була заборонена церквою, осередки народного ікономалярства формувалися у прилеглих до великих міст невеличких селищах. Центри народного іконопису почали з’являтися у XVII – XVIII століттях (див. таблицю 1 та карту іконописних осередків України). Майстри відомих осередків народного іконопису, ймовірно, під впливом книжкової гравюри переосмислювали іконографічні схеми, їх образи вирізнялися оповідністю сюжетів, певною спрощеністю рисунка та композиції, лінійним трактуванням постатей тощо.
У працях вітчизняних учених частково висвітлено тему основних іконописних осередків, але не виокремлено центри народного ікономалярства. Цієї теми у своїх дослідженнях торкалися такі мистецтвознавці: Віра Свєнціцька, Любов Попова, Павло Жолтовський, Василь Откович, Оксана Тріска, Тетяна Паньок, Вячеслав Шуліка.
Павло Жолтовський у праці «Художнє життя на Україні в XVI – XVIII ст.» (1983 р.) [1] один розділ присвячує корпоративному та професійному життю художників. Зокрема, йдеться про цехові малярські цехи у Львові, Перемишлі, Києві та Чернігові. Любов Попова у кандидатській дисертації «Народний іконопис України XIX століття» (1985 р.) [2] дає відомості щодо функціонування народних іконописних центрів Чернігівщини і Київщини та організації торгівлі народними іконами.
Василь Откович у книзі «Народна течія в українському живописі XVII – XVIII ст.» (1990 р.) [3] та Оксана Тріска у кандидатській дисертації «Народна ікона на склі другої половини XVIII – XIX століття: європейський контекст» (2009 р.) [4] досліджують лише осередки ікономалярства Західної України. Про Риботицький осередок іконопису знаходимо згадки у чеських, словацьких та польських мистецтвознавців.
Про духовні центри та майстерні іконопису Східної України знаходимо інформацію у монографії Тетяни Паньок «Слобожанська ікона XVII – початку XIX століття» (2008 р.) [5] та у кандидатській дисертації Вячеслава Шуліки «Церковний живопис Слобожанщини середини XIX – початку XX століття: іконографія, стилістика, техніко-технологічні особливості» (2009 р.) [6]. У збірнику етнографічних досліджень Імператорського російського географічного товариства вказується, що у селянських хатах переважають ікони Київського та Борисівського письма [7, c. 244].
На формування народних ікономалярських центрів великий вплив мали іконописні школи при монастирях, а також ремісничі цехи. Цехова система в Україні була достатньо розвинута у XVI – XVIII століттях. Спочатку створювалися змішані цехи, до складу яких, окрім художників, входили сницарі, склярі, столярі, золотарі, токарі [1, с. 55]. Перший самостійний малярський цех почав діяти у Львові в 1596 році з ініціативи католицького архієпископа Дмитра Соліковського [1, с. 56].
Робота сільських малярів у цехах певною мірою позначилася на формуванні складної мистецько-образної мови народної ікони, зокрема збереження в народній іконі елементів середньовічного іконопису.
Поступовий занепад цехової системи відбувається протягом XIX століття. У великих містах, наприклад в Києві, іконописні цехи, які підпорядковувалися ремісничій управі, проіснували до кінця XIX століття.
Провідними іконописними осередками Західної України були: Судова Вишня, Риботичі, Самбір, Дрогобич, Чернівці. Невеличкі іконописні центри діяли також у селищах: Яворів, Космач, Ясінь, Жаб’є (тепер Верховина), Березів Нижній, Старі Кути, Богородчани, Коломия, Снятин, Роші.
На Західній Україні важливими осередками культури вважалися монастирі, серед них – Манявський, Синьовидський, Лаврівський на Прикарпатті, Мукачівський та Грушівський на Закарпатті [3, с. 30]. Спаський монастир на Бойківщині, збудований ще у 90-х роках XIII століття за князя Лева Даниловича, був потужним осередком, про що свідчать ікони, які вирізняються спільними художніми особливостями [8, с. 483].
Є усні згадки про центри іконопису, які діяли в Тисмениці, Снятині, а також Коломиї Івано-Франківської області [4, с. 101].
У цей же період іконописний осередок діяв і в Перемишлі. Ікономалярська манера письма перемишльських майстрів тяжіє до народних традицій.
З XVI століття в окрузі Посади Риботицької, розташованому неподалік Перемишля, на березі потоку Віар, що впадає у ріку Сян (тепер територія Польщі), працювало коло художників-примітивістів. Це містечко славилося серед паломників, адже у Риботичах знаходився Онуфріївський монастир, побудований у XV столітті. Вони приїздили у Риботичі з віддалених місцевостей [3, с. 48]. У XVII – XVIII століттях відбувається розквіт цього осередку. Протягом XVII –XIX століття цей духовний та культурний центр не мав рівних за популярністю. Слава його ширилася у близькому зарубіжжі, зокрема у Словакії та Румунії. Збувалися ікони на ярмарках та відпустах, і не лише у Риботичах, а й у сусідньому містечку – Кальварії Паславській, де з XVII століття проводилися великі «відпусти» [3, с. 57].
Водночас популярність риботицького іконописного центру привертає увагу церкви, духовенство якої у 1766 році видає дієцезіальне розпорядження, в якому засуджує іконопис у традиціях народного малярства як «шпетну» [8, с. 489] та зобов’язує не купувати образи риботицького осередку на ярмарках та відпустах, адже такі ікони не прийматимуться до церков [3, с. 53]. Втім, така заборона не торкалася образів для житла.
Із другої половини XVI до першої половини XVII століття одним із найвизначніших центрів української культури був Острозький духовний осередок, який відігравав важливу роль у мистецькому житті Волині. Мистецтво, зокрема іконопис цього осередку, розквіт якого припадає на період XVI – XVII століття, було частиною широкого культурно-історичного процесу поширення Ренесансу в Україні, саме тут синтезувалися візантійські та західноєвропейські традиції [9].
На художні особливості ікономалярства Волині великий вплив справляли іконописні осередки Холмщини та Підляшшя, які діяли протягом XVI – першої половини XVIII століття. Серед основних духовних центрів цих земель, де концентрувалося культурно-релігійне життя християн, зазначимо такі, як монастирі св. Онуфрія в Яблочині, Успіння в Заблудові, Преображення в Нарві, Братство св. Миколая в Клєщелях, значення яких виходило далеко за межі Підляської та Холмської земель [10].
У XVII столітті розквітає жовківська іконописна школа, яка існує майже впродовж століття [8, с. 489]. Крім того, популярності набувають народні іконописці з містечка Судова Вишня, яке знаходиться на шляху між Перемишлем і Львовом [3, с. 45]. У цьому невеличкому містечку діяло понад десять ремісничих цехів. Тут же відбувалися і щорічні ярмарки, на які з’їдждалися люди з найвіддаленіших куточків Галичини [3, с. 45].
На Закарпатті місцеві малярі переважно самостійно займалися іконописом. Лише з другої половини XVII століття ікономалярство цієї місцевості зазнає впливу іконописного осередку, який знаходився у містечку Судова Вишня Львівської області [3, с. 85].
Щодо іконописних осередків Гуцульщини, то відомі лише чотири селища – Ясінь, де у 1824 році збудовано храм, Яворів, Верховина і Космач [3, с. 81].
На Поділлі у XVIII столітті місцеві малярі працювали у Вінниці, в Ольгопільському повіті [11, с. 52]. Ікономалярством займалися у Бершадському, Піщанському та Іллінецькому районах Вінницької області, іконописні майстерні діяли при Почаївській лаврі.
Серед центрів ікономалярства на склі відоме містечко Богородчани, де працювала родина Німчиків. Хатні ікони, написані цією родиною, мали певні художні особливості, які суттєво відрізняли їх від ікон інших місцевостей. Аналогічний осередок знаходився у передмісті Чернівців – селі Роші (нині в межах Чернівців). Він проіснував до 30-х років XX століття. Ікони продавали переважно у центрі Чернівців біля Миколаївської церкви [4, с. 100-101].
Стосовно іконописних осередків Київщини, то, за статистичними даними, відомо, що у Києві та його передмістях, зокрема на Печерську та у Старокиївському районі, було по одній, у слобідці Плоське та на Лук’янівці – по чотири майстерні. Ці факти засвідчено південно-західним відділом Імператорського російського географічного товариства, яке здійснило своєрідний «перепис» про кількість іконописців та майстерень у Києві та його передмістях у 1874 році [7, с. 244]. Невеликі кустарні майстерні діяли на Подолі і Куренівці. Крім того, народним ікономалярством займалися у майстерні Київського іконописного цеху Київської ремісничої управи, який став провідним у 1874 році. До складу цього цеху входило 8 майстерень Лук’янівки та Плоського [7, с. 244].
В архіві є свідчення про діяльність дев’ятьох іконописців у Києві, які у 60-70 роках XIX століття виготовляли ікони для простого народу. У документах, датованих 1868 роком згадуються імена – Федір Гохан, Яків та Ілля Дудкевичі, Жданов із синами, Василій Чорний. Про Олексія Безсмертного, Кондрата Добровольського, Василія Ласкового, Філіпа Сничаренка йдеться у справах, датованих 1876 роком [2, с. 69]. Майже всі вони були міщанами, тобто тісно пов’язані з реаліями життя.
На Чернігівщині, зокрема на Стародубщині, Новгород-Сіверщині, та на півночі Київщини у першій половині XVIII століття існували старообрядницькі слободи та скити, де діяли центри та майстерні навчання іконописному ремеслу [7, с. 245].
На початку XIX століття ікони для народу писали малярі із Семенівки (поблизу Новозибкова та недалеко від Новгород-Сіверського), що знаходиться у північній частині Чернігівщині [2, с. 67]. Про те, що цей осередок існував, свідчить протокол засідання консисторії від 9 липня 1858 року, під час якого слухали рапорт священика Івана Качевського про торгівлю іконами у крамницях та на ярмарках губернії. В довідці священика Різдвяно-Богородничної церкви міста Стародуба Івана Нашинського повідомлялося, що ікони продавалися іконописцями містечка Семенівки [7, с. 246].
У XVIII столітті ікони продавали у селищі Новозибкові Чернігівської губернії, на початку XIX століття – у Стародубі, але найбільшим центром торгівлі народними іконами був Київ, до якого щороку приїздждало до 400-500 тисяч паломників [2, с. 68].
Збереглися відомості дійсного статського радника Афанасія Шафонського, опубліковані у праці «Чернігівського намісництва топографічний опис», в якій вказано кількість іконописців, котрі працювали наприкінці XVIII століття у Чернігівському намісництві, а саме: Чернігів – 2, Городня – 2, Ніжин – 11, Ромни –1, разом – 15 [7, с. 245]. За етнографічними джерелами, у 1913 році в Чернігівській губернії малюванням іконою займалися 13 майстрів [7, с. 245]. Вірогідно, багато ікономалярів працювало у Чернігові та Ніжині, але ці припущення потребують подальших досліджень.
Щодо подніпровських іконописних осередків, то можемо припустити, що головні культурні центри діяли в Черкасах, Чигирині, Кіровограді, Звенигородці.
На Слобожанщині ікони виготовляли в таких містах: Ізюм, Чугуїв, Вільшани, Лохвиця, Конотоп, Лебедин, селище Красне (нині Сумська область), слобода Борисівка (нині Бєлгородська область Російської Федерації), а також при монастирях: Курський, Охтирський, Троїцький, Святогірський, Сумський Успенський та Глинська пустинь [5, с. 33]. У 50 – 60 роках XIX століття у Харкові працювала справжня плеяда майстрів іконопису, які дотримувалися академічного напряму [6, с. 48]. У літературних джерелах знаходимо матеріали про іконописців, які працювали починаючи з XVIII століття. Так, у селищі Вільшани мешкало 2 319 чоловік, 137 з них були художниками та ремісничими, які «переважно хліборобством займалися і лише у вільний час від рільництва своїм простим рукоділлям промишляли» [5, с. 34].
Потужний іконописний осередок на Слобожанщині був заснований в середині XVIII століття при Богородице-Тихвінському жіночому монастирі у селище Борисівка. В кінці XIX століття тут працювало приблизно 500 малярів. Іконописці-«личкуни» за 6 днів виготовляли від 18 до 25 образів, протягом року – до 750 ікон, а всього за рік – близько 307 тисяч ікон [6, с. 54]. Безперечно, така кількість ікон призначалася для домівок міщан та селян, адже не було стільки церков, щоб розмістити всі виготовлені ікони. Поступово масове виробництво ікон позначилося на якості їх написання. Крім того, за даними мистецтвознавця Вячеслава Шуліки, іконописці Борисівки за взірець для написання ікон брали олеографічні та лубочні картинки, а також літографії з книжок та журналів [6, с. 55]. Церквою заборонялися ікони невправного письма, виконані не за іконографічними оригіналами, натомість такі образи влаштовували запити простого народу.
У 1902 – 1914 роках у Борисівці діяла навчальна іконописна майстерня. Крім ікон, цей осередок славився виготовленням кіотів. Кожний робітник за рік виготовляв приблизно 1800 кіотів різної якості [6, с. 58]. В кінці XIX століття виготовлялися дешеві фольгові та кіотні ікони [6, с. 188]. Отже, цей іконописний центр мав потужний вплив на розвиток виготовлення та розповсюдження хатніх ікон. З Борисівки їх відвозили на продаж до Києва, Харкова, Одеси, Ростова-на-Дону та на Кавказ [6, с. 54].
Іконописні майстерні діяли при Святогірському монастирі з XVIII століття та у Глинському – з кінця XIX століття [6, с. 59- 60].
Чугуївський осередок розпочав іконописну діяльність у другій половині XIX століття. Технологічна особливість даного осередку: крім дерева та полотна як основи для написання ікон, малярі використовували мідні дошки та оцинковане залізо [6, с. 51-52].
Із середини XIX – початку XX століття в Україні діяли іконні артілі, які складалися з окремих майстрів, їхніх учнів і підсобних робітників. Наприклад, у 1859 році на Чернігівщині на три майстри було п’ять учнів і троє робітників, в Борані на чотирьох живописців – один учень та один робітник, в Глухові на сім живописців – чотири учні та п’ять робітників. У Березні, Городні, Козальці, Конотопі майстри працювали поодинці [2, с. 73]. В майстерні могли працювати декілька майстрів, нерідко ними були члени однієї родини.
Про поодиноких народних іконописців знаходимо відомості вчених С.І. Лисенка та В.І. Василенка, які протягом 1898 – 1900 років зробили обстеження волостей і повітів Полтавської губернії. Згідно з їхніми опублікованими даними у 15 повітах даної губернії працювали 75 іконописців, зокрема у Гадяцькому повіті – 2, Золотоніському – 9, Зінківському – 2, Кобеляцькому – 8, Константиноградському – 5, Кременчуцькому – 6, Лохвицькому – 3, Лубенському – 3, Миргородському – 3, Переяславському – 8, Пирятинському – 4, Полтавському – 5, Прилуцькому – 4, Роменському – 6, Хорольському повіті – 7 [12, с. 23].
У зв’язку із занепадом у кінці XIX століття цехової системи та формуванням капіталістичного устрою з’являється нова форма ринкових відносин – посередництво. Продаж народних, зокрема хатніх ікон, зазвичай відбувалося через скупників. Народні майстри перепродували ікони місцевим промисловцям, іноді оптом, оскільки якщо товар не продавався, малярі залишалися у збитку, адже, крім усього іншого, витрачали ще й гроші на дорогу до місця збуту виготовленої продукції [2, с. 95].
У «Земском сборнике Черниговской губернии» за 1898 рік, у статті «О сбыте кустарных изделий», зазначається три способи збуту:
- оптовий продаж «кустарних» виробів перекупникам;
- розпродаж самим майстром своєї продукції у навколишніх містах і селищах;
- щоб самому не торгувати, народний маляр доручав продаж своїх виробів знайомому майстрові [2, с. 96].
Уже в XIX столітті існувала практика протягом зими скуповувати у сільських іконописців велику кількість ікон, щоб влітку, коли Київ наповнювався багаточисельними паломниками, вести жваву торгівлю. В архівних матеріалах збереглося прохання іконоторговців до губернатора про матеріальну допомогу, датоване 1876 роком, такого змісту: «Ми зробили взимку запас ікон, як це робили і раніше протягом багатьох десятків років, і витратили всі свої матеріальні засоби» [2, с. 93].
З проханням про пільги іконоторговці зверталися до губернатора і у тих випадках, коли у лавках торговців виявляли ікони, заборонені цензурою. В архівних документах значиться, що у 1876 році за рішенням Київської духовної консисторії було утворено комітет з цензури ікон, який протягом 13-ти місяців (з 1-го грудня 1976 року по 1-е січня 1878 року) оглянув 8 584 ікони київських іконописців, серед яких, безперечно, траплялися такі, що не проходили цензури [2, с. 92]. Як зазначає дослідниця Олена Пономаревська, у 1876 році іконоторговці Києва, Ніжина, Полтави звернулися з клопотанням про надання їм пільг на продаж товару в умовах широких оглядових та конфіскаційних заходів з боку Комітету у справах огляду і вилучення ікон невправного письма та впровадження «правильної цензури» [7, с. 244].
У Києві у 60-70 роках XIX століття ікони продавалися в 41 іконній лавці, господарями яких були як кияни, так і жителі інших міст. Деякі торговці тримали по кілька лавок. Іконні торгові точки розміщувалися поблизу паломницьких центрів, серед яких: церкви Воскресіння та Феодосіївська, Софіївський собор, Михайлівський та Флорівский монастирі, і, звичайно, Києво-Печерська лавра. Крім торгівельних лавок, продажем ікон займалися продавці-рознощики, які пропонували свій товар, розміщуючи його у спеціально призначених для цього кошиках.
Образи, написані у народній традиції, також продавалися на Печерську та Подолі. Поділ тоді був ремісничим районом Києва, і саме на Подолі найчастіше збували ікони «кустарного» виробництва. Отже, невипадково керівництво Київської духовної консисторії нагляд за народним ікономалярством доручило священику Йосифу Жолтоновському, настоятелю подільської церкви Різдва Христового [2, с. 94].
Із наведених вище фактів можемо зробити висновок, що у XIX столітті розвивалося масове виробництво хатніх ікон, діяло понад півсотні осередків. І хоча такі ікони заборонялися цензурою, процес написання та збуту народних образів неможливо було зупинити. Майже у кожному субрегіоні діяли потужні іконописні осередки. Формуючись під впливом естетичних уподобань народного світогляду, віддаленості від церковного контролю, хатні ікони як самостійна галузь іконопису поширювався по всій Україні, набуваючи популярності і за її межами.
Додатки
Іконописні осередки в Україні
| Регіони і субрегіони України | Осередки | |
|---|---|---|
| 1 | Карпати і Прикарпаття | Монастирі: Манявський, Синьовидський, Лаврівський, Спаський. Місцевості: Космач, Ясіня, Жаб’є, Березів Нижній, Старі Кути, Богородчани, Коломия, Снятин, Тисмениця. |
| 2 | Опілля, Розточчя, Волинь |
Монастирі: Онуфріївський. Місцевості: Судова Вишня (на шляху між Перемишлем і Львовом ), Самбір, Дрогобич, що на Львівщині, Риботичі (тепер територія Польщі), розташовані неподалік Перемишля на березі потоку Віар, що впадає в ріку Сян, а також Яворів. |
| 3 | Поділля | Вінниця, Ольгопільський повіт, Бершадський, Піщанський, Іллінецький райони, Почаївська лавра. |
| 4 | Буковина | Місцевості: Роші (нині Чернівці). |
| 5 | Полісся Київське і Чернігівське | Київ: Києво-Печерська лавра, Печерськ, Старокиївський район, слобідка Плоська, Лук’янівка, Поділ і Куренівка, північ Київщини (Київське Полісся). Місцевості: Стародубщина, Новгород-Сіверський, Семенівка (поблизу Новозибкова та недалеко від Новгород-Сіверського) (Чернігівське Полісся). |
| 6 | Подніпров’я | Черкаси, Чигирин, Кіровоград, Звенигородщина. |
| 7 | Слобожанщина | Монастирі: Курський, Охтирський, Троїцький, Святогірський, Богородице-Тихвінський, Сумський Успенський та Глинська пустинь. Місцевості: Харків, Ізюм, Чугуїв, Вільшани, Лохвиця, Конотоп, Лебедин, селище Красне (нині Сумська область), слобода Борисівка (нині Бєлгородська область Російської Федерації). |
Карта іконописних осередків України XVII – XIX ст.
Література:
- Жолтовський П. М. Художнє життя на Україні в XVI – XVIII ст. / Павло Жолтовський. – К.: Наукова думка, 1983. – 180 с.
- Попова Л.М. Народная иконопись Украины XIX века: дис… кандидата искусствоведческих наук: 07.00. 12 «История искусства» / Любовь Михайловна Попова. – Ленинград, 1985. – 194 с.
- Откович В.П. Народна течія в українському живописі XVII – XVIII ст. / Василь Откович. – К.: Наукова думка, 1990. – 96 с.
- Тріска О. Народна ікона на склі другої половини XVIII – XIX століття: європейський контекст: дис… кандидата мистецтвознавчих наук: 17.00.06 / Оксана Олегівна Тріска. – Львів, 2009. – 178 с.
- Паньок Т.В. Слобожанська ікона XVII – початку XIX століття / Тетяна Паньок. – Харків: ФО-П Іванова, 2008. – 280 с., іл.
- Шулика В.В. Церковная живопись Слобожанщины середины XIX – начала XX века: иконография, стилистика, технико-технологические особенности: дис… кандидата искусствоведческих наук: 17.00.05 / Вячеслав Викторович Шулика. – Харьков, 2009. – 193 с.
- Пономаревська О. Центри народного іконопису північно-східного Полісся: історико-культурні проблеми визначення / Олена Пономаревська // Міст: Мистецтво, історія, сучасність, теорія: Зб. наук. пр. з мистецтвознавства і культурології / Ін-т проблем сучасного мис-ва Акад. мис-в України / Редкол.: [В.Д. Сидоренко], О.О. Авраменко, О.Я. Боднар та ін. – К.: Музична Україна, 2008. – Вип. 4-5. – С. 243- 247.
- Свєнціцька В.І. Крізь віки / Віра Свєнціцька. – 1989. – Випуск 23. – С. 478- 491.
- Диссертации и авторефераты Украины. Бондарчук Я.В. Мистецтво Острозького осередку др. пол. XVI – п. пол. XVII століття (синтезування середньовічних візантійських та ренесансних західноєвропейських ідейно-художніх концепцій) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://disser.com.ua/contents/19214.html
- Библиотечный каталог авторефератов Украины. Ременяка О.С. Український іконопис XVI – XVIII століть на землях Холмщини та Підляшшя [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/inode/19820.html
- Журунова Т. Канон і манера в художній системі народного сакрального малярства Поділля / Т. Журунова // Родовід. – 1997. – № 2 (16). – С. 48- 56.
- Кустари и ремесленники Полтавской губернии. – Полтава, 1901. – 23 с.